тож то буде смакувати папіроска. А тут уже не хочеть ся навіть дивити ся на тихий, теплий вечір. Яке минї дїло до краси поетичної природи? Хиба… що я не маю щастя до неї, а вона до мене… У лїтї — прію, в зимі — мерзну, на вітрі — плачу, на дощі — мокну. В маю пішов мій новий капелюх на дощ і від разу стратив форму, а знов, коли лише я мав подерті черевики, тодї на дворі нїколи не було сухо під ногами. Як я лежав хорий, то в саму найкращу весну закривали вікно маминою спідницею. І який же нам — думав я — хосен із гарної природи? Ті, що нею одушевляють ся, не хотїли би певно мешкати в траві, як отсї коники в вівсї, але будують собі на скалах теплі замки на зиму, а на збочах і долах гарні віллї на лїто. Поети, що не мають що лїпшого описувати, — „малюють“ віршами красу природи, але сидячи в хатї при зеленім бюрку, а не на дворі. Дехто положить папір на колїно і стягне, що йому треба і такі — як казав нам пан професор — звичайно найлїпші вірші пишуть. І я два роки тому писав на колїнї віршу, але… може тому́, що за твердо було — я замісць сходу сонця, описав — захід… Зрештою… Сїп-сїп… Ага… є… Ну — бодай одна, бодай не треба буде минї стидати ся, що дурно сидїв цїле пополудне над рікою… Є познака моєї роботи.
Я відсилив рибу з гачка, вона тріпнула червоними плавцями, завернула хвостом і я… кинув її за пазуху. Виймив її ще раз, подивив ся — підуства — нї — плотичка, луска таки сама зсовуєть ся з неї… Я сховав рибу знов за пазуху, насилив коника і накинув іще раз у те саме „добре“ місце. Та, чи то вже такий пех мій — чи таки загальна правда в понятю рибаків, що як сиджу на рибі і думаю про те, аби зловити, то тодї нїколи не зловлю. Отже тепер знаю вже…
