І знов став ходити по хатї, думати, сердити ся. Треба якось робити, коли раз підняв ся оборони. Годї було відмовити, бо — скандал. Оборонити, се також щось варте. От як тодї той хлоп цїлував йому руки, до ніг падав… „Паноньку — казав — батьку! Ви минї випроцесували мій ґрунт від Жида. Я, позвольте, в ґазети вас пущу. Най вам Пан-Біг заплатить, бо я… Бігме не маю…“ Ну, та що хлоп — бідний. За те пішла рекляма. А запла́ти досить від панів. Всуне в руку залїплену коверту, ще й кланяєть ся за ласку. „Добрий — каже — адвокат!“ А сим разом і про запла́ту байдуже. Не возьму нїчого, бо то пан комісар, товариш іще зі шкільної лавки і партнер від зеленого столика. Хиба там… „скромне снїданє“ і може в презентї щось капне. Та коби лиш оборонити! Комісар із радости часом дуже неуважно й розсїяно грає в касинї… От сатисфакія.
І знов запалив циґаро. Станув при вікнї і вдивляв ся в далекий сьвіт лїтньої ночи. „Сама тягнула“… комісар вільний… Які чудові ті лїтні ночи… Такі й тодї були, як пан меценас був реконвалєсцентом. Уже міг виходити зі своєї хати і теплими вечерами ходив по садї, виспівував тихенько щось собі під носом. А з росою далеко чути. Може й зачула панна Біня і вже на другу ніч було її вікно відчинене. Підійшов близше. Вихилила ся з вікна і вогкими очима шукала по саду реконвалєсцента. Розмовляли тихенько так собі… до місяця… І вона була сто разів краща, як у день… тодї до місяця. Тїшила ся, що він здоров, що вільно йому вже виходити. Тільки бояла ся, щоби не перестудив ся, бо — звичайно, що реконвалєсцент. Потім то вже не мали про що говорити і так лише стояли проти себе — вона у себе в кімнатї, а він у траві. Ті хвилї мовчаня навели на душу нову думку. Він чогось закаш-
