Оттак сходив він широкий круглий сьвіт і скрізь було так само. Видїв багато, але не вчув нїде нїчиєї молитви і не навчив ся нїчого.
Потім зайшов на границю того сьвіта і там було так студено і так горячо, що навіть він не міг туди перейти. Марева не видїв — не шукав його і забув про нього. Чув ся самітний і безпомічний і не міг іти вже далї, анї не знав куди йти. Утома здавлювала його силу — голод і спрага підтинали до решти винищений його орґанїзм. Хотїв спочити або помолити ся, але тут не мав анї місця на відпочинок, анї спокою на молитву.
Спер ся на оден кінець своєї палицї і так піднїс ся в гору о одну верству простору.
Там було йому трохи лекше, бо те, що видїв недавно, було тепер далеко від нього і низше уровеня, по якім ступали його надірвані і скостенїлі ноги.
У тихих просторах безлюдного сьвіта чути було голосні сльози дїтий, що оплакували свою матїр. Ті сироти не нарікали нї на кого, а тільки плакали й ридали і нїби дякували Богови за те, чого не розуміли. І він лїтаючи високими просторами спиняв по дорозї ті дїточі молитви без слів, що линули з низького, брудного сьвіта кудись ген — високо. Ловив їх своїм нерозумним серцем і старав ся вгадати, чому саме плачуть ті бідні сироти і яка то кривда стала їм через те, що велика невидима сила забрала їм матїр; чому вони не шукають причини своєї кривди і чому розмовляють із Богом нїмою молитвою дїточої подяки.
Але страшна утома не давала йому думати і він не міг зрозуміти нїчого. Усї його змисли були затроєні одним чутєм — голоду. Притулив другий конець своєї палички до уст і почав їсти. Але то не була вже та сама пожива з корінцїв його животворної сосни. То була скипіла соснова
