тільки видом. Чув, що міг зівянути, або зімлїти, але дивити ся отак байдуже — було йому годї. Арома папоротного цьвіту розливала ся по цїлім просторі і дразнила нерви чарами упоєня… У тім його лїсї — росла тьма-тьменна папороти — але йому нїколи не замануло ся — шукати там її цьвіту. А тут було якось інакше… Як коли би хто гарну лїсову природу пересадив у теплі сальони і розсїяв довкола солодку, гарну атмосферу, новий сьвіт щастя. То був живий сад, де росли цьвіти, що солодкою аромою пянять людий, гладять і скобочуть нерви, впивають душу — велять чоловікови шалїти і в сонній нетямі зривати цьвіти житя, роздїлювати його на довгі днї і на короткі хвилї…
— Ходи там… між них — сказало марево і заскоботало його своїм заманюючим словом, як принадна, золочена русалка.
— А щож я буду там робити? — запитав ся, впиваючи ся що раз більше силою незнаного чару.
Видивила ся на нього, як на нерозумну дитину і засьміяла ся веселим, вивченим сьміхом. А коли він і далї з неложною цїкавістю ждав на її відповідь — сказала коротко:
— Будемо гуляти.
Потім вичекала ще хвилину, усьміхнула ся якось чародїйно і шепнула йому щось на вухо:…
— З ким? — запитав її.
— Зі мною… зрештою — з ким схочеш… Ну… йди, постарай ся, щоби нас впустили.
— Як?
— Застукай у те віконце, там тобі скажуть.
За хвилю вернув засоромлений і зажурений та нещасливий.
— Казали принести гроші.
— Абож ти не маєш?
— Нї.
