втратила колишню свою неповинність. Його тягло тепер іти ген звідси — у далекий сьвіт на мандрівку і гинути там із голоду та грижі і ще далї вязнути у тій мази і втопити ся в нїй.
Ішов дорогою шукати тїни своєї розкішної Спокуси і плакав, а на те місце, де лежала сосна, збавлена його руками, не сьмів і не хотїв навіть оглядати ся.
Ішов у далекий сьвіт по якійсь стрімкій збочі все далї в гору і в гору — висше і висше. А червінцї розсипали ся по трудній дорозї і котили ся знов у низ. Тодї він мусїв збігати на долину, шукав їх і збирав у жменю. А за кождий раз що оден віднайде, то сїм нових згубить. Але таки нїс їх у гору з собою — у далекий сьвіт. І хоча гірко було йому жити, таки чув се і готов був плакати, що ще не нажив ся. Ішов глибокими снїгами — то знов бродив крізь засипи горячих пісків у пустинї, раз згорблений, скорчений і змерзлий — то знов охлялий — зіпрілий від спеки і втоми. А скоро нї надмірна студїнь, анї надмірна жара не вялили його житя, тодї… червінцї за багато важили у жменї. Він готов був пустити з рук хоч би й останнїй гріш, щоби тільки якимнебудь способом надгородити собі трудну і нудну мандрівку. А як не ставало червінцїв, то готов був тратити хочби й свою кров — скидати її крапля за краплею — щоб тільки лекше було йти.
І так ішов цїле житє своє все далї і далї, по стрімкій дорозї все висше і висше… Нарештї
|
|
пробудив ся.
Протер заспані очи і з першого просоня аж відітхнув лекше, що та трудна мандрівка… то був тільки сон.... Потім жалував, що він не на сьвітї і неначе чув у собі, що давня цїкавість за сьвітом усе ще не покидає його.
