фіновими краплями, на якій була приліплена аптикарська етикека і напись: „В потребі по 10 крапель денно“ — і сховала у кишеню.
— Зосю, йди до кухнї, скажи, аби не забули поставити ґрис знов до „братрури“, бо я в ночи буду потребувати.
Зося вийшла до кухнї і почекала хвильку, поки брат не понїс отруби до сьвітлицї. Тодї виймила цукор із кишенї, відкрутила корочок від фляшочки і почала цїдити. Корочок зассав ся і зразу не пускав плину. Зося перехилила фляшочку ще більше дном до гори, а тодї краплї почали скоренько спадати на цукор.
— Одна-дві-три… — рахувала голосно Зося, горда зі своєї роботи.
— Що то, паннунцю? що то? — стали питати ся служницї.
— Не милїть мене… сїм, вісїм, десять.
— Що ви так рахуєте? — допитували ся раз-по-раз цїкаві наймички.
Зося нарахувала пятнайцять. Потім… затрясла ся фляшочка в її руках, дві краплї упали дуже скоренько, служниця запитала ся ще раз: „що то?“ і Зося знов повторила „пятнайцять“. Відтак перехилила ще дужше фляшочку до гори, наймичка знов запитала: „що так рахуєте?“ потім Зося чула, що їй дуже стерпла рука і хотїла відпочати, бо бояла ся, щоби не кинула фляшочки на землю. Почекала ще хвилину з фляшочкою в руках, а краплї плили самі по одній на цукор. Аж у кінцї забула, на кількох перестала, бо від „пятнайцять“ уже не числила далї.
— Ет, через вас я помилила ся! — сказала з гнївом і перехилила фляшочку дном на долину та протягала стерплу руку і випростовувала закляклі пальцї.
— Так, так, спічнїть собі трошки, бо аже́нь єсьте впріли — радила наймичка. — А тепер рахуйте на́ново з кінця.
