забаву, тріюмфи, знївечити шанси на здобутки серед поганого пола… Тож панна Клявдія старала ся бодай тепер перед матїрю зігнати свою злість на Галю, не добачаючи в поведеню Галї звичайних прикмет дївчини з живим темпераментом, людини з добрим, нелукавим серцем.
Галя знала, як відносить ся до неї тїтка. Нераз на самотї плакала, бо прикро вражали її дотинки і злобні замітки старої панни. В товаристві матери бачила себе безпечнїйшою, почуваючи в собі дивну енерґію відгризати ся і боронити ся перед гострим тїтчиним язичком. Але опозиція виходила заєдно слабою, млявою. Дарма тільки, що нераз підчас опозиції тиснулись Галї до очий непрошені сльози — нїмий символ жіночої безсильности. Годї було безборонній дївчинї заспокоїти потребу пімсти, зігнати свій гнїв на злісливім противнику.
Тимчасом Галя в балевій туалєтї провадила перед зеркалом монольоґ: Нї, ся абсолютно за коротка… Прийде фацет: чи можу просити? Гм… прошу… Панї в тій чудовій туалєтї як молодий ангел… Або є і старі ангели?… А от Клявдія! — і Галя засьміяла ся сама до себе.
— Галю! не збивай в салї пороху, най буде чисто, може хтось „трафити ся“, — сказала на голос панї матка.
Галя балакала далї своє: Сама не знаю котру би то?… Біла за коротка, рожеву я вже мала на „повітовім“, лїлїєва надаєть ся хиба до чипця… цїлую руцї панї добродїйки! — і з пустим, голосним сьміхом влетїла до панї-матки:
— Мамо! „селєдинова“ або кремова! доконче, мамо!
— Страх, яка вона ще дитинна! — почула, вбігаючи в кімнату.
— Хто? я? — запитала Галя, удаючи обурену.
