тепер на столї вже трохи привянув. У букетї вона найшла карточку…
Галя відчитала її по раз десятий, що найменче:
Як не зможеш сеї ночи
спокійно дрімати,
згадай мене — будем разом
себе споминати.
У віконце місяць сьвітить,
ясні зорі сяють —
карі очи, — годї спати!
так ясно палають,
що і ме́ртвого з просоня
можуть пробудити…
В таку нічку, чорнобривко,
краще — мрії снити.
Коб ти зіркою сіяла
з далекої хати,
я-б на тебе подивив ся
і став розмовляти.
І зірницї не забув би
з високого неба —
бачиш, крале — нам до щастя
не багато треба!
„Чи можна не вірити в такі прості, щирі слова? Нї, треба би не мати серця!“ — Галя поцїлувала сей картоник і зложила до тої скриночки, де ховала свої дорогоцїнности: бранзолєти, перстенї, сережки і стрийкову двайцятикоронівку. В сїй хвилї вірила, що не може бути кращої поезії на цїлім сьвітї“.
„Отже Андрій — поет! віршує на лад сїльської коломийки. Галя те metrum так любить і сама чимало народних пісень уміє, співає і грає на фортепянї — вязки, низки і пупурі…
Ще й у карнетик щось він вписав… та так дрібонько, що годї відчитати. Мусить спитати самого Андрія. Лиш одно прочитала… читаючи
