цїли блукав ся по полю — шукаючи нарочно фізичної утоми. За те любив я, прийшовши до дому, посидїти і слухати, як пашіло моє лице, опалене лїтньою спекою, як болїли руки і ноги, хрупали понагинані кости в крижах і цїле тїло неначе охлявало. Поневолї забував я, що житє на селї — се властиво не мій сьвіт. І минї жаль було, що настала зі мною така зміна. Я відчував її на кождім кроцї і пояснював її собі по свойому.
Довголїтнїй побут поза домом і заміна давньої ноші на „панський“ костюм відчужили мене від людий на селї, зробили з мене у своїм родї прозелїта, що властиво не належав уже до нїякої суспільної верстви — нї до інтелїґентів, нї до хлопів. В очах простолюдина я вийшов уже давно на пана, дарма, що в товаристві „інтелїґенції“ я почував себе тільки необоротним і неосвоєним новиком. Селяни оминали зі мною стрічі й розмови у полї, в селї і в читальнї, відносили ся до мене з наглядним недовірєм і я опинив ся сам оден, без людського товариства, обмежений виключно на маленький гурток домашньої сїмї. Я не знав способу — наблизити ся знов до своїх колишнїх знайомих і товаришів хлопячого віку. Почесне імя „гонорного панича“ так і прилипло на все до мене. А мене та почесть сердила і заразом болїла.
Фізична праця була для мене розривкою і доброю ґімнастикою тільки короткий час, а небавом утратила для мене принаду. Я гадав, що через неї поєднаю ся бодай здебільшого зі способом житя людий на селї і по трохи затру таким робом пропасть кастової ріжницї — але плян мій не вдавав ся. Коли я помагав нашому наймитови накладати на віз снопи — то навіть тодї не був я в його очах звичайним накидальником снопів, лишень усе ще таки наглядачем над робітниками, паничем, сином „шляхтича“, що тим
