який там хлопець. Се прискорює часом подруже, бо колись і вони — матері дївчат, твоїх ро́весниць — як віддавали ся, також тремтїли про свою славу перед розголосом сїльської опінїї. А ти не боїш ся того всього, Марійко? Чим я віддячу ся тобі за те, що ти так понижаєш себе… для мене? — Не пригорну я тебе до серця, не скажу того великого і зрадливого слова „люблю“. Поїду ген далеко і покину тебе, як поломану забавку, як розбиту ляльку…
Нї — не бій ся Марійочко, не плач, не жури ся. Ти не будеш моєю любовницею і тїнь людського підозріня на тебе не спаде. Я не одурю тебе, а твою сповідь заховаю у себе в тайнї. Най собі, про мене, другі люди називають хитрі залицянки — невинною розривкою, вихісновуванє ласк і слабостий дївочих най величають розкошами і щастєм, най придають несумлїнному обманству гарний претекст чесної любови, най собі глузують над покинутими зведеницями — але я… не зажартую собі з тебе, Марійко, так, як другі паничі бавлять ся дївчатами, та їх нерозважливим коханнєм…
|
|
Кілька недїль перележав я в ліжку. День — днем, а під вечір розбирає мене горячка, палить мій мозок, аж голова лупає, трохи не розскочить ся. І щось маячить ся менї, сонні привиди неначе привиджують ся…
Я лежу десь у лязаретї. На дворі ніч, у хатї горить лямпа, ослонена зеленою папіровою умброю, щоби сьвітло не разило в очи хорого. В ногах менї сидить якась монахиня, зовсїм похожа на Марійку. Кладе менї на чоло студені прививи і за кождим разом, поки привине мокрий рушник, цїлує мої спалені уста. І менї лекшає від того… Я вже таки зовсїм здоров. Лишень не можу говорити, як слїд. Поки зберу ся промовити слово,
