Знов тема розмови вичерпала ся. Вона підняла з фортепяна букет цьвітів і почала приглядати ся їм.
— Чи се може для мене?
— Так, скромна заплата за ваші розлучні піснї.
— Спасибі'! Я любила би рожі, коби між ними були й такі, що цвитуть чорним цьвітом…
— Та погляньте лиш на ту одну, може найдеть ся у вас дрібка симпатії для неї…
— Чи ви сего бажаєте?
— Так, на те я й принїс їх… для вас — simile simili…
— Взяла з букета одну білу рожу, оскубала кілька листочків і вложила її до склянки.
— На що ви се робите?
— Я гадала, що ви самі догадаєте ся… Що лиш тепер ваші латинські слова перестають бути для мене комплїментом без значіня, а радше невдачним, чи незаслуженим.
Видивив ся на неї з трівогою.
— Не дивуйте ся, — сказала. — Знаю, що́ роблю. Рожа, яку ви минї присьвятили, на завтра привяне в порожній склянцї і зжовкне на кінчиках листків. Тодї я наллю до склянки води, вона відживе і з того пупляшка зробить ся — неприродно розвинута квітка, але за кілька днїв опаде листє і вона згине.
Він не розумів її слів. Настала хвиля мовчанки.
— Така вже доля… цьвітів, — сказала сумно і в її очах виступили сльози. І знов лице її страшно змінило ся і почав душити її сильний кашель.
— Ви хорі, панї…
— Не знаю, як вам відповісти: так, чи нї. Але… позвольте, що заграю вам щонебудь…
