А на її гробі нї хреста не має… Напись із нього отут… у моїм серцї, у моїх сльозах… тут… у груди, де мене давить біль,… се цїле моє житє і думка сплили ся разом, щоби плакати — тужити — і думати… колиб не ті сльози — воно засохло би оте моє серце, завяло би, як зівяне колись під осїнь той зелений овес, де грають коники, де сидїла моя розумна, маленька ворожка, що полетїла он там ген на — цвинтар. — Ох Боже!… Зулейко моя, чомуж ти так далеко… глибоко? Прийди… чи тяжко тобі встати з під студеної гори зеленої мурави?… Прийди, Зулейко… чогож ти відлетїла знов до своєї сирої хати…? Прийди, глянь, як заходять кровю мої очи… Там у вирей журавлї летять, а я… копаю руками цїлий цвинтар — — добуваю гарне тїло моєї Зулейки ох… якже воно глибоко!… Стрівайте журавлї — поможіть — возьміть від мене мої сльози… Боже!
… Я збудив ся. Понад головою не летїли у вирей журавлї, але гурма шпаків летїла за Днїстер — сїдати над очеретами у трощу… Коло моєї голови порпав ТреФ дужими лапами землю, капелюх мій зсунув ся геть із голови — а на лице капав грубий, масний піт — нїби пекучі сльози.
Я протер пальцями заспані, позалїплювані очи і зобачив на руках кров і здушене тїло комаря… От і розвязка мого символїчного сну. Тільки пальцї дрожали, неначе би справдї пригортали у снї до себе Зулейку, а може то вона перемінила ся в зазульку, що полетїла з долонї туди, як на цвинтар..! Я ще заєдно був під вражіням того сну… Ох… — на що я пустив її назад до гробу?…
Я протверезив ся і глянув довкола себе та аж злякав ся… Я лежав над самим берегом… А якби я так зсунув ся був у воду, як то
