— Я тобі дам заробити, — почав Лужицький. — Нарисуєш менї портрет одної панни.
— Твоєї? — спитав з усьміхом Демидів. — Може тої Галї, що ти менї розповідав?
— Єї. Я роздобув фотоґрафію і хочу їй на Великдень зробити несподїванку великим портретом.
— Добре, я нарисую. Таким способом відроблю довг. Дуже добре.
Демидів і Лужицький були собі приятелями, хоч між їх вихованями була велика ріжниця. Демидів — син селянина, був неповоротний, небувалий між людьми, носив ся убого та й бідував, як велика частина нашої молодїжи бідує, дорабляючись становища. Лужицький, син висшого урядника на провінциї, належав до паничів, що́ все мають чистенькі ковнїрцї і маншети, нові гарні краватки зі шпильками, і нову, невитерту одежу. Він бував між людьми і нераз розповідав Демидову, як бавив ся на вечерках та на празниках у свояків-сьвящеників. Хлопець був горячий і поривистий, коли Демидів тілько в хвилях одушевленя ставав таким, а впрочім здавав ся немов би байдужим на цїлий сьвіт.
Лужицький завів Демидова до реставрациї, з чого той був дуже нерад, бо лякав ся, щоби хто з професорів їх не побачив. Успокоїв єго приятель словами, що ту жаден „бельфер“ не заходить, і оба засїли до вечері.
Відтак показав Володко фотоґрафію своєї дївчини. Миколї дуже сподобала ся панна Галя. Щасливий Володко розповідав з одушевленєм, які в єго коханої чудові очі, які уста малинові… казав, що має охоту осьвідчити ся. Демидів відраджував легко, бо, каже, вязати ся так за молоду мабуть непрактично. Володко
