лодком на ту громаду, що́ діждала ся весняного сьвята і за те дякувала Богу.
Микола наче зі сну збудив ся, коли селяни стали розходити ся. Нараз нагадав собі знову свої звичайні думки, одушевленє щезло, а єго місце заняло немиле і важке почутє, що був нещирий. Нещирий?… Нї! От хвиля минає і єму знов так благо на серцю, що прощає всї провини і кільком товаришам з семої кляси, котрих не терпів цїлим серцем, і ненавистному Льоґаритмови… Всї дрібні журби єго щоденні тепер ще меншають і майже щезають, розходять ся, як отся мрака ранїшна від промінїв сходячого сонця…
Підчас служби Божої Демидів читав „апостола“, аж серце єго батька радувало ся. Що за голос у Миколи! Люди на хори зглядали ся, а навіть доньки сьвященика, що́ сидїли коло престола, звернули на него увагу.
По Богослуженю запросив єго сьвященик до себе на вечір. Він був рад запросинам, бо завдяки Володкови прибрав ся, як панич, а завдяки Дубровському мав новий капелюх і направлені черевики; значить, не було чого соромитись.
Але коли вечером Микола пішов до сьвященика, де були гостї, таки чув ся несьміливим. На питанє одної панни не знав, що відповісти, і тілько почервонїв ся. Панотець і лїсничий розмовляли з ним довше і відтак між собою рішили, що він розумний хлопець. Се признала вкінци і найстарша донька сьвященика, котра своєю прихильностию осьмілила єго так, що став виповідати свої думки ясно і щиро, а з того взяла ся зовсїм нескучна розмова. За те Миколї та панна дуже вподобала ся, а всї иньші видались єму не дуже мудрими…
