І так з непевностию, хто їм таку вчинив прислугу, члени кружка стали відсиджувати кару. Миколї подїлено єї на два навороти і загрожено, що як не поправить ся, то найблизша кара — буде прогнанє. В карцері думав Микола над тим, щоби то було, як би єго справдї прогнали з ґімназиї. Біда була-б — щож більше? А батько, мати, що сказали би? Коли Микола уявив собі, як би мати плакала, то й самому моторошно стало. Тілько надїї мали на нього, дивились, мов на сонце, радувались кождим єго приїздом, уважали єго найлучшою дитиною, а ту — єго прогнали з ґімназиї! Ось тобі син! ось тобі потїха! Діждали ся батько-мати сорому на цїле житє. Цїле село сьміє ся, всї пальцями вказують на них. А декому вже й відпала охота, давати сина до висших шкіл…
І Микола уявив собі наслїдки прогнаня так, як би вже зазнав сего лиха. Прогнали — і що тепер чинити? куди повернути ся? Нї на село вертати, нї школи кінчити! Боже, адже се було би нещастє на цїле житє!
І то за що? за що? За те, що був цїкавий до книжок, котрі так єго душу томили? За те, що зневірив ся в дотеперішнїх своїх учителїв і пробував шукати сам дороги до правди? За те, що мимохіть позбув ся потїх релїґії, які перше певно, найпевнїйше в сьвітї мав? Щож се значить ся? За щож карають? Чи та кара наверне єго на давну дорогу?…
І подумав собі Микола, що того всего не було би, як би хтось не донїс, як би не Білий… Бо то він донїс — нїчого й перечитись. Чому тепер так уникає єго і Лужицького? чому так присмирнїв і надїє ся вернути наново до інститута? То він, певно він, скотина! І з таким підлим „товаришем“ сиди та вчи ся
