Всї ученики семої кляси поторопіли, затихли у лавках, бо певні були, що директор ось-ось надбігне. Директор справдї надійшов, тріснув дверми, кинув капелюх на катедру і, повівши люто очима по клясї, крикнув:
— Де сей розбишака Демидів?
Демидів підняв ся з лавки і певним голосом відповів:
— Я ту, пане директор, але я не розбишака.
— Ти ще менї будеш відповідати! Геть менї з ґімназиї, забирай ся! Тобі свинї пасти, а не до ґімназиї ходити!
— Волю свинї пасти, як з такими Білими разом учити ся — відрізав Микола. — Я вже свинї пас хлопцем дома, для мене се не новина.
Але з місця не рушав ся.
Директор прискочив до лавки і вхопив єго за обшивку.
— За двері! — крикнув, мов несамовитий.
— Я сам вийду, не дам викинути себе!
І коли директор єго обшивку пустив, Демидів забрав свої книжки і капелюх та помалу вийшов з кляси. Але скоро тілько перейшов коритар і ступив на сходи, почув нараз, як під ним угинають ся колїна, як млість якась нападає єго, цїле тїло слабне — книжки висунулись єму з рук і він упав омлїлий на сходах…
Саме тодї ішов професор Дубровський на лєкцию до осьмої кляси. Іде, дивить ся: на сходах лежить чоловік, а коло него розкинені книжки. Глянув в лице — се-ж Демидів! Скоренько підняв єго і занїс на коритар та перехожому ученикови казав зараз принести води. Та ще той води не принїс, а вже Демидів сам
