Хто вона? Над її домовиною
Чи заплаче хто-небудь з своїх:
Батько-мати з сумною родиною
Або, може, ще ближчий від їх?
Серед пекла столиці багатої,
Де громада велика така,
Не було в неї, наче заклятої,
Ні рідні, ні близьких, ні кутка.
Над водою, де смутно поблискує
Тінь від світла під час вечорів.
Де у хвилях тремтить і полискує
Млявий промінь нічних ліхтарів;
Де бушують вали над безоднею,
Там стояла вона без шляху,
Без притулку, з журбою самотньою
В непривітливу північ глуху.
Тії ночі вона не лякалася,
Не боялась кромішньої тьми,
Ані арки, що в воду спускалася,
Ні безодні з валами тими.
«Вмерти!» — каже їй думка уїдлива:
Утекти від усіх, від життя…
Прощавай же ти, доле огидлива,
Без людей, без мети, без пуття!
І без жалю, без сліз, не хитаючись,
Вона кинулась в темні вали…
Хто збагне, як жилось їй тиняючись,
Як їй муки життя допекли?
Підніміть же її помалесеньку,
Положіть, як лежать подоба;
Пожалійте її, молодесеньку,
Що була беззахисно-слаба!
Поки тіло зовсім не задубло ще,
Поки кості не стали як лід, —
Потихеньку, уважно та любляче
Ви розправте їх зараз як слід!
