Сторінка:Павло Грабовський. Доля (1897).djvu/15

І заслухавсь мимовільно
Любих звуків так він пильно,
 Що й про смерть забув.

Блискавиця з лютим громом
Як свіне-свіне над домом,
 Над рядком ікон;
Затрусилось все навколо…
«Зглянься боже!» — схилив чоло
 Зляканий барон.

І з журбою, край могили,
Темні очі його вздріли
 Вічну правду там,
Де лжа всяка панувала,
Метушня гніздо звивала,
 Кривда мала храм.

Всіх заман заласні пута,
Що з колиски була скута
 День крізь день душа,
Враз огидли; хмурий розум
Подихнув на все морозом,
 З тьми на світ руша.

Всіх, хто з панської сваволі
Не мав щастя, не мав долі,
 В сльозах вік губив
Та спивав гірких мук чашу, —
Всіх барон від того часу
 Вільними зробив.

На розп'ятті в тім поклявся
Та й зо світом розпрощався;
 Зникла смутку тінь
На обличчі непорушнім,
А чернець звичаєм слушним
 Проказав: «Амінь!»