Франсуа Коппе
Увечері сигару запалив я,
Сиджу — дивлюсь на город із вікна:
По улиці шукала безголів'я,
Повія вешталась одна.
Куди приткнути тіло їй продажне,
Коли таких цурається весь світ?
А там в кутку дівчатко бідолашне
Забилося, принишкло край воріт.
Сердешне квіти зранку продавало
(В столиці де їх не знайти?),
Втомилось добре, задрімало,
Пішло б — так нікуди піти!
Повія жде, поки дівча заснуло,
А потім… хоч жіночий вид
Згубив давно вже і красу, і встид,
Щось потихеньку в руку пхнула,
З останнього небозі подала,
Сама як слід не з'їла, може,
І дальш дорогою пішла…
Невже гріхів ти не простиш їй, боже?
Поль Верлен
|
Хмура осінь. Голосіння |
