Зло цурається добра,
Волю нівечать закови;
Міць смиренного пера
Більше сили набира
Із ясних струмців любови,
Не п'ючи людської крови.
Патканян
Дивлюсь на тебе, мій Араксе:
Ти занімів, мов той мертвяк…
А перш бувало… Боже! Як се
З тобою здіялося, як?
Журба бере… Та щось не дуже
Похмура хвиля дочува:
О берег б'ється, гірко туже,
З нудьги в далечінь уплива.
Скажи ж мені, Араксе славний:
По кому сльози ллєш дрібні?
Про час згадавши стародавній,
Чи що, не радий ти весні?
Чого так гнівно поверх піниш,
Даремно очі туманиш,
Від нас до моря гоном линеш,
Мов там і краще, і ясніш?
Не каламуть води з натуги;
Куди хапаєшся втекти?
Нігде тобі не збутись туги,
Булого щастя не знайти!
Хай береги твої байдужі
Знов оживлять рясні садки,
Вдень розцвітають пишні ружі,
Вночі витьохкують пташки;
Нахилять верби думне чоло,
Розпустять віти молоді,
А вдарить спекою навколо —
Купають листячко в воді.
Забувши під сопілку лихо,
Вівчар веселої утне,
