Леренц
О краю мій, засуджений на горе!
Що жде тебе? Чи відаєш же ти?
Який твій шлях? Хто згине, хто поборе?
Де візьмеш сил до цілі твердо йти?
А може, й те, що ти не маєш цілі,
Позбувся щастя давніх мрій
Та дожидаєш байдуже могили —
Від мук спочити у землі сирій?
Ні, ще живі твої надії красні;
Ти прагнеш волі, світла, боротьби;
Але твій син дратує рани власні,
Про рідний край нема йому журби!
Їх кохання з'єднало докупи,
Повело спільним шляхом обох:
З людським лихом вони пішли битись удвох, —
Лягли рядом їх мучені трупи.
Вони стяг підняли осоружний катам
І за те ось тепер в домовині,
Та ніколи їх смерть не розлучить і там:
Вік лежатимуть разом, як нині.
Рік за роком минав… Пара любих квіток
На їх ранній могилі зростає,
А запахне весна — зграя різних пташок
Раз за разом співать прилітає.
Повмирали вони, не діждались добра,
Що для всіх людей рівно бажали;
Так живуть їх святі ідеали,
Світла пам'ять про них не вмира!
