Сторінка:Павло Грабовський. Доля (1897).djvu/7

З того часу над дверима,
Мов примара невмолима,
Крук насуплений сидить…
Ні спочинку, ні поради:
Не спурхає він з Паллади,
Сонним Демоном глядить.
Горить світло; тремтять тіні
Від дверей, хвилюють долі;
Топнуть очі в тім тремтінні;
Мре від його дух мій кволий,
Мре — не збудиться ніколи.

 

II. АННАБЕЛЬ-ЛІ

Все те сталось давно,
Дуже сталось давно,
В королівстві морської землі:
Там жила, там цвіла
Та, що завжди була,
Завжди звалася Аннабель-Лі.
Ми кохались удвох;
Те кохання обох
Нас держало обох на землі.

Ми, як дітки, собі
Не давались журбі
В королівстві морської землі;
Ми кохались не так,
Як кохається всяк, —
Я та любонька Аннабель-Лі.
Покохалися ми:
Серафими сами
З неба заздрити нам почали.

Через те ж то воно
І зчинилось давно,
В королівстві морської землі:
З хмари вітер дмухнув,
Він зимою війнув,
Повійнув він на Аннабель-Лі.
От зійшовся услід
Із плачем сумний рід
І від мене її узяли,
Щоб навік положить —