Не жди вінка, не жди пошани,
Не повертай лякливо вбік!
Катам насупроти ставай
За визволення чоловіка;
У болячках смердючих віка
Душі зогнити не давай!
В борбі сил пісня набере,
Мов божий меч, мов грім небесний…
Нехай замре твій голос чесний,
Вона ніколи не умре!
Фофанов
Не палю я лампадки північної,
Не читаю канону вечірнього…
Де подітись від думоньки грішної,
Захиститись від чару надмірного?
Він приснився у сні нерозгаданім
Осяйніш великодньої свіченьки;
З його шат мовби віяло ладаном.
Бігли промені з ясного личенька.
Наче маріння тихе, небачене,
Він прилинув з гадками напасними,
Стурбував серце, богу призначене,
Доторкнувсь, либонь, кучерів пасмами.
Він шептав, в очах туга світилася:
«Годі вік свій губить між могилами;
Чи вона ж кароокій судилася?
Покохай, бийся з вражими силами!
Глянь на тих, що, неправдою зжурені,
Все шукають братерства боліючи;
Працюй з ними, кинь стіни нахмурені,
Чорну одіж скидай не жаліючи!»
Та й замовк; легше мрії принадної
До простору пурхнув неймовірного…
Не палю я лампадки кімнатної,
Не читаю канону вечірнього.
