Сторінка:Павло Грабовський. Доля (1897).djvu/9

Бо тут пекло кругом, гидкий брязкіт заліз…
Я ненавиджу рабства кайдани;
Завмирає душа, болить серце до сліз;
Жду: коли воно все перестане?

Сей здихає в ярмі, той добра не щита,
Знай купається в ласощах різних;
Чи згадаємо ж ми про науку Христа:
«Пригорніться по-людськи до ближніх!»

«Братство», «рівність» — слова… але й ті… де вони?
У нарузі, пилу та проклятті;
Вітер їх розмахав, як сухі бур'яни,
Що на попіл згоріли в багатті.

Братство… рівність… Які? Ми не рівні хіба?
Чого ж я побиваюсь, як дурень?
Що у мурина кожа занадто груба,
Що убогий, обшарпаний мурин;

А плантатор його — дука, білий на вид…
Еге… чорний наш мурин, як чобіт,
Та ще й дранець, злидар… Що ж? Туди йому й слід,
Хай же, кажуть, на «білого» й робить!

Де ж завіти святі? Хто на їх потура?
Батіг іродський ляска над братом…
Будь ти проклятий, хай тебе грім покара,
Держилюде, що родишся катом!

Згинь, невільництво, геть! Я не хочу ганьби,
Щоб улітку, в жари опівднішні,
Холодочком мене обвівали раби,
Білих здирців брати безутішні!

Володіти людьми? Прийде час, дукачі!
Розкує тих, що ви катували,
Що на вас же лихих цілий вік, орючи,
Кров'ю-потом лани обливали!

Людський образ бере всю прихильність мою,
А не то, щоб у плуг, як скотину!
Легше ж сам я в кайдани себе закую,
Ніж замучити брата-людину!