Пташки саме щебечуть в гаю
Та годують свої пташенята,
Наче дразнять за гарність твою,
Закликають до божого свята.
Любо вільно зітхнути б хоч мить;
Вашим запахом впитися, квіти;
Осягнути небесну блакить,
По муравці хоч раз походити!
На хвилиночку одну хоч би
Знов відчутись, як серденько звикло, —
Не зазнала б я горя-тужби,
Коли б дрантя останнє не зникло.
Відпочинку б хоч каплю мені
За мій довгий пекельний одбуток;
Не кохання, не мрії злудні[1]
Його прагнуть, а скорби та смуток.
Я дала б усю волю плачу,
Я розважила б сум по крихітці…
Не діждатись, — кріплюсь та мовчу:
Сльози шкодять і голці, і нитці…»
Потомилися пальці слабі,
Червоніють отемрені очі;
Швачка ж голкою вертить в журбі,
На ній лахми якісь нежіночі.
Ший, ший, ший —
Серед бідності, голоду, спраги!
І тремтів її голос смутний
(Вчуйте, дуки, той стогін марний!) —
Про сорочку співав без розваги.
