Пав Саул додолу прахом,
Жереб чуючи страшний.
«Хто зворушив сон мій милий,
З гробу викликав мене?
Тлін я, царю, схолоднілий, —
Твоє будуще земне.
Зійде завтра день блискучий,
Та не вспіє відпочить,
Як твій труп, у мглі гниючий,
Робаки почнуть точить.
Сам ти завтра серед бою,
Врагом зборотий, в журбі,
Меч піднімеш над собою,
Заподієш смерть собі, —
Смерть, що руку простягнула
Над твоїм царським вінком,
А за ним і рід Саула
Буде зметений цілком!»
Тхне домовиною сумною
Від молодих солодких мрій…
Все зникло… Що ж передо мною
Встає і зорею ясною
Злинає світлий образ твій?
Все звіяв час; так мук не спине,
Що ось під серцем бережу…
Любов, надія, втіха гине —
Шлях добрий! Що ж пак не скажу:
Прощай і згадко — все най ми́не!
Як до самотньої трунини
Мандрівець часом приверта,
Так най оці сумні спомини
Твій милий зір перечита.