Згадаєш через довгі літа,
Про віщо марив твій співець,—
Знай: він давно найшов кінець;
Душа ж його, любов'ю гріта,
Живе, у мову перелита!
Вона іде, її краса
Горить, мов зоря серед ночі;
І млу, і світлі небеса
Враз відбивають ясні очі;
Всю тихий блескіт осіня,
Якого шкода в сяйві дня.
Багато б з чарами тими
Чудовній вроді бракувало,
Коли б додати трохи тьми,
Коли б проміння не ставало
До тих живих, принадних рис,
Що дишуть з рамки чорних кіс.
Палає чоло та цвіте,
Усмішка вабить до кохання;
Усе засвідчує про те,
Що мук не зна її зітхання,
Що не ворушить серця дна
Ніяка думонька страмна.
Ридала ти: сльоза дрібна
На зір блакитний набігала,
Роса, здавалося, ясна
На землю з неба полягала.
Ти усміхнулася — і враз
Все змерхло перед милим зглядом;
З огнем очей сяйний алмаз
Не міг сперечатися рядом.
