ти прийшла сюди? Що ти хочеш од мене? В мене все забрали, все… Були в мене хороші думки, широкі надії… Нема тепер їх! Чуєш? Я по твоїх очах бачу, що ти добра людина… Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу? Кажи — не скажеш? Ні… ні… я бачу… По твоїх очах бачу, що не скажеш… Ти добра людина… Чуєш же? Слухай: були в мене батько та мати… Ти моєї матері на знаєш? Ні?!…
— Хиба́ ти мене не пізнав, Петре? — з плачем вимовила мати.
— Ні-ні… не знаєш! Вона в мене добра, вчила любити. Я послухав, а тепер караюся за те… Гляди ж, нікому не кажи, чому вона мене вчила. То — страшне слово! Не кажи ж! А де мій батько? Ти знаєш, де?
— Батько твій дома.
— Правда твоя… А що він робить?
— Мучиться не згірше, як твоя мати, — каже стара.
— Не нагадуй мені матері: прошу тебе! Я її любив колись… Що, як я сказав? Любив? ’Кий біс!… Я її не любив… Чуєш, не любив!… Я мучив її… еге… мучив! Тепер це в моді. Чуєш? Тепер того немає… Тепер мука, одна мука… О, мамо, мамо!!… — скрикнув Петро божевільним голосом і заридав на всю хату.
