валася. Коло другого дому лазила по драбинці дівчина, відкривала вікониці; коло третього те саме робив чоловік. По вулицях, попід хатами, втоптаними стежками, потяглися пани, панії з горнишними[1], кухарями й кухарками, котрі несли позаду їх корзини[2], кошики; а там і сама якась хазяйка, міщанка або козачка, поспішала з саковками[3], щоб набити їх зарані всякою овощю, яку навезли на базар: бо треба скупитись[4], зарані витопити, ще й обід чоловікові однести в поле. На базарі стояв крик, лемент. Там везли те, там друге: той біг до того воза, той до другого. Люде, як хвилі, носилися, мчались, торгувались, кричали. Їх крик зливався в один довгий гук, котрий почався зі світом, а кінчиться[5] хиба́ пізньої ночі. Тепер його саме прорвало… Усе місто клекотіло одним клекотом, гуком, що зливався з тисячі голосів, з різних мов ув один голос, ув один гомін… А над розбудженим містом високо піднімалося веселе сонечко й радісно обливало всіх своїм теплим світом. Усе йому раділо; все його з
