гомоном стрівало, радіючи. Не тілько люде — хати, будинки — й ті ясно виходили зза тіні й усміхалися своїми білими стінами.
Одна тілько тюрма не раділа тому ранкові. Небілена зпочатку, почорніла від негоди, висока у три поверхи, з чорними, заплутаними в залізні штаби вікнами, обведена високою, кам’яною стіною, наче мара яка, стояла вона над горою й понуро дивилася у крутий яр. Про неї байдуже, що небо таке ясне, що сонце світить так любо, що люде гомонять так дуже… Німа й мовчазна, від неба вона крилася чорною залізною покрівлею, з червоними од иржі, мов вирвані зуби, верхами: від світу куталась у свій бурий цвіт[1] та померки вузького двору — не видно було, щоб і сонце на неї світило; від гомону затуляла свої вуха високою огорожею — товстою кам’яною стіною. Все кругом неї було тихе, мертве. Людей не видко. Один тілько часовий[2] ходить коло залізної брами і з нудьги лічить свої ступні. А з другого боку чорніє яр, з яру піднімається сизий душний туман. Зокола ніщо не нагадувало, щоб там жили люде. І, справді, там не жили люде. Там мучилися та скніли тисячі злодіїв, душогубів, там кам’янів, зотліваючи серцем, жаль, тисячами
