завмірали почуття, тисячі ро́зумів німіли, мішалися. Темне, як сама будівля, зло царювало в тій страшній схованці…
Туди попавсь і Петро Хведорович Телепень.
Ще вчора, під ту негоду, яка з померками прийшла над місто й полила лапастий дощ, він сидів у своїй невеличкій кватирі, на кінці міста, і писав. По блідому, сухому виду, котрий не казав про роскоші та достачі, пробігали похмурі смуги; по високому й чистому лобу́ видко було, що там засіла невесела думка; блискучі очі говорили, що вже не одну ніч не давала вона йому спати, а скрипуче перо казало, з якою болістю виливалась на білім папері… Свічка нагоріла; велика жу́желиця на ґноті задержувала світ; нерівними хвилями він то піднімавсь і освічував хату, то згасав, задержаний синьою горошиною на кінці ґнота. Не потураючи на те, Телепень сидів і писав. Дощ хлюскав у вікониці; вітер жалібно вив у димарі і свистав у невеличку щілину в вікні. Пройшла година, друга, третя. Петро Хведорович сидів, зігнувшись над столом, і тільки рука його ще швидче бігала по папері, буцім поспішала передати, що носила в собі велика, кустрата[1]
- ↑ кострубата
