голова. Ось північ прокричали півні. Він сидів — писав. Спина заболіла, рука втомилася. Положивши перо, одкинувшись на спинку дзиґличка і схрестивши на грудях руки, він став перепочити. По- всьому видно було, що велика втома обняла його. Він сидів, і якось чудно його очі уставилися в одну плямочку на вікні: видно було, що він збірався з думками. Коли це зразу щось загуло коло двору і стихло. Поза спиною в Петра Хведоровича пробіг мороз. Він струснувся і став дослухатись. Вікониця відхилилася — і щось за[1] очі показалися зза шибки.
— Хто там? — обізвавсь Петро Хведорович.
За вікном почувся гомін.
— Одчиніть, — доносилося знадвору.
Петро Хведорович вийшов, одсунув. Ціла зґрая людей увалила в сіни, брязкаючи шаблями, цокаючи острогами. Сумно той брязкіт та цокання об’явились у його серці. Він догадавсь…
Годину, другу швидко шукали, перекидали, порались чужі люде в його добрі. Він дивився стомленими очима. Нічого не кинули: все взяли — й його повезли з собою…
Другого ранку зачинені вікна в його ква-
- ↑ якісь
