— То ж, і робити добро.
Жук, як опарений, скинув на Шестірного грізний погляд.
— Ти, певно, в управителі полізеш? — якось глухо скрикнув він.
— А то ж! Ширша постать — більше нажнеш.
Вогонь у печі потухав; перегоріле вугілля тліло, та вже не давало вогню. Ще зпереду виднілись темні постаті товариства, за те за спиною стояла ніч і заливала все темнотою! При останніх словах Шестірного в печі якось невідомо схопився тонкий струмок вогню, — видно, знайшовсь десь непрогорілий прутик, — і вогонь освітив усю хату. Лице Шестірного виступило ясне, молодече, з білими вищиреними зубами, наче збіралось уп’ястись ними в когонебудь. Лице Жукове було хмуре-чорне, а очі кидали гнівний гострий погляд. За спиною, як стовпець, стояв Попенко з заложеними в кишені руками, а Петро сидів рядом з Жуком і добрим поглядом дивився на його, немов збірався сказати: «Годі, перестань! Тут не знайти тобі теплого привіту. Бач, який холод навкруги!» То було на хвилину. Прутик, згинаючись у три погибелі, згорів — і світ потух; білий попіл прикрив зверху червоне вугілля. Повіяло справді холодом; обдало темнотою, забуттям…
