Петро Хведорович закрив очі. Чи то був сон, чи мана його? Навряд чи сон, бо Петро Хведорович кинувся, мов опечений. Він хотів щось сказати, та язик не повертався в роті, задубів; важке зітхання сперлося в грудях. Він захлинувся ним, як захлинається чоловік водою; а перед очима стояла вже нова мана.
Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор. На столі лежала книжка в жовтій палітурці; та сама книжка, котру часто читав Петрові Жук, і котру в його взяв надзиратель. Як він про неї дознався, й як вона перейшла з самого споду скриньки до божниці[1], — про те ніхто не знає; знає тілько Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго змагались, а на другий день прийшов надзиратель і поліз до божниці… У зборі всі були похмурі; всі дожидали страшного, наче всі були на кару виведені… Ось прочитали про вину Жукову. Ось оддали йому щось у руки. Цілий збір заколихався — і Жук вийшов з гімназії…
Як вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він був якось разом і чорний, і ясний, і трівожно буботав:
— Петре! Тепер мої руки розвязалися. Сім рік воші були спутані, сім рік у мою го-
- ↑ частіще вживається: божник (полиця на образи)
