кістки. — А найбільше руки, — переводячи дух, вимовив він. — Ще хоч би не сі ви́разки… — і показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, вже піджилі, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли й ятрились. — Сказано, не можна ні до чого й торкнутись… аж пече, так болить… Пальців не можна зігнути… Оох!
Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком. Товариство з жалем дивилося на його.
— А де ж ваші?
— Та ще не вернулись. Вони надходять тоді, як сонце геть підоб’ється. А що ви за люде?
— Та ми з го́рода. Вийшли погуляти та й завернули. Чи не можна в вас риби добути?
— Підождіть, наші прийдуть… Може, й можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її виловлено, чи такі літа настали, — Господь його знає!… Колись було закинеш раз невід — насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака, а що того влову? І на базар соромно піткнутися! А треба ж і за воду заплатити, і на невід відділити… Б’єшся-б’єшся, як риба об лід, а що того заробітку? Що заро-
