бив, те й віддав, а собі знову позичай… Трудне наше життя!… Ще ж хоч би здоровіш був, а то от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна, та в Дніпро! Вчора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то, чоловік заробив… А чоловік — дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала, та з тим і додому пішла.
Знову чоловік провів по лобі рукою, знову промочив язиком смажні уста.
Товариство заметушилося, стало шептатись. Дескілька срібляків упало коло чоловіка на сіряк.
— На що це? — спитав він.
— Візьміть, дядьку, на ліки буде.
— Спасибі вам!
Сонце почало підбиватися крізь густе курище туману, здавалося воно мов стиглий червоний кавун. Туман потроху рідчав, як молоко, білів. До куріня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання ступнів.
— От і наші йдуть, — сказав чоловік.
Гомін наближувався, стало виразно доноситися слово. Чогось затріпалося серце Петрове, як він почув той гомін. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куріня, здоровкалося з
