гурти; кожен гурт мав свій громадський невід, свої сітки, свої снасти; чоловіки ловили рибу, жінки її спродували й заробітком ділилися порівну. Потім сказали: плати за воду! Хай так… Складалися гурти собі, платили. Чого б, здається, більше? Ні! Знайшлись такі, що заздро подивились і на цей заробіток. Замулила їм очі й та щербата копійка, що лежить у кишені бідного чоловіка… Заздро стало, що в рибалки в кошику тіпається деколи жива осятрина, або сте́рлядь[1]. Вони думають, що він її уминає з борщем, або з юшкою… А того й не бачать, що той осятер, або та сте́рлядь, тілько й боронить його від голодної смерти! А кілько вона сто́їла порізаних пальців, безсонних ночей, трівоги сім’ї: чи не сталось чого з чоловіком, чи батьком, чи не скрила його чорна Дніпрова вода?… Того ніхто не чув і не бачив. Бачить осятрину, або сте́рлядь — йому й заздро стає! Щоб йому лопнули очі!… От, і пішов він у думу, й наддав тисячу більше від рибалок… А ваші просвітителі й тому раді, може, що й їм перепаде з тії тисячі! Завів свій невід, сітки, снасти, понаймав робітників і не пускає нікого на своїй части ловити. Приходиться другим з голоду вмірати… Що йому за діло? Він купив право
- ↑ чечуга
