Олекса. Слава Богу.
Гриць. Слава на віки, витайте гостеньки.
Софрон. Чорт їх побери, знов мені перешкодили.
Гриць. Давно не бачив вас куме Олексо. Розгостіться в моїй хаті.
Олекса. Спасибі! (До писаря). Здорові були пане писарю.
Софрон. Здорові були і ви Олексо, та що у вас чувати?
Олекса. Та що ми, прості люде, можемо знати. Ось ви, пане писарю, вчена голова, читаєте ґазети, та всяку всячину знаєте, та розкажіть нам, що у світі діється?
Михайло. Ая. Що у світі нового?
Софрон. Я… не хвалюсь, що в мене і в голові не пусто і в кешені не порожно, Богу дякувати… (подає Олексі табаку).
Олекса. Це звісно в цілому повіті, що вам, пане писарю, ніхто не дорівняє, тому ми радіб почути од вас чи це правда, що люде говорять?
Михайло. Бо, думаємо, цього ніхто так добре не знатиме, як ви…
Софрон. А про що саме вам ходить?
Олекса. В коршмі, бачите, ми чули, що в Гамериці…
Михайло. Завалилася копальня.
Олекса. Ая, міркуєте, копальня. І богато люда засипало.
Михайло. На смерть засипало.
Олекса. Я слухаю, тай кажу до Михайла…
Михайло. Ая, до мене кажуть.
Олекса. Ходімо ми до пана писаря…
Михайло. Це вчена голова… то спитаємо її.
Олекса. Чи це правда…
Михайло. Що копальня засипала людей?
Софрон. На жаль, це правда. При катастрофі засипало много робітників і між иншими мали бути наші краяне, що минулого року туди поїхали.
Олекса. І засипало їх на смерть?
Софрон. А вжеж.
Олекса. Так може і мій імянник Олекса Кривий засипаний?
Софрон. А вжеж, що засипаний.
Михайло. Котрий це. Може цей музикант?
Олекса. Той самий!
Михайло. То заграв собі сарака.
