Софрон. Ну, а цей з нею панок?
Петро. Гі-гі-гі. Це її жених.
Софрон. Же-жених?
Петро. А вжеж, дивіть, як пригортає її до себе!
Софрон. Ну й дивіть, якого жениха найшла…
Іван (до Олени). Не пізнав мене. І добре Петро видумав, так я задамся твоїм женихом.
Софрон. Ну й паршивеж моє щастя. Яку лише дівчину я собі виберу, зараз навинеться другий. Чорт їх бери усіх. (Підходить до Івана). А ви, добродію, що за оден?
Іван. А вам до мене яке діло?
Софрон. Я тут писар в громаді й маю право кождого чужостороннього запитати, хто він й звідки прибуває.
Іван. Тут в лісі ви не урядуєте. Я прийду до вас до уряду і там вже поговоримо.
Софрон (про себе). Диви, який гордий. Але здається мені, що я його десь бачив… (до нього). Во то знаєте, я тут писар громадський, я не аби який посіпака, в мене в голові не порожно і в кишені повно, зі мною нема жарту.
Іван. А щож мене це обходить, що у вас там в голові й в кишені?
Олена. А видко, що вам в голові повно, коли й на голові повно клоча.
Софрон. А тебе що це обходить?
Олена. Чому не обходить, коли ви говорили, що зі мною хочете женитись.
Софрон (боязливо дивиться на Івана). Це не правда.
Петро. Гі-гі-гі.
Софрон. А ти чого там підсмішкуєшся?
Петро. Ви кажете, що ви такий мудрий чоловік, а так вмієте брехати. Тож прецінь я сам чув, як ви говорили, що з Оленою хочете женитись.
Іван. Чи так? Так ви на те тут в громаді писарем, щоби дівчата баламутити? Дивіть, який донжуан!
Софрон. Алеж ні, — ні, я лиш так жартував, бо знав, що Олена, має вже жениха. Я хотів лише довідатися, чи вона його дуже любить, (про себе). Я такой його вже десь бачив. І голос його мені знайомий й лице знайоме.
Іван. А вам яке діло до цего, чи вона любить свого жениха?
Софрон Та я нічо, мені байдуже (до Петра тихо). Слухай, Петре, скажи, як його зовуть?
Петро. Не знаю — я сам перший раз його бачу.
Софрон. Ей, чи не брешеш ти, Петре?
Петро. Я не вмію так брехати, як ви — гі-гі-гі!
Софрон. Сьогодні — чи завтра я таки довідаюсь, хто він? (голосно). Не перешкоджаю вам. Моє поважання!
Іван. Й моє вам поважання.
