Михайло. Моя ти голубко! хибаж я тебе не люблю й мав би перед тобою все таїти?
Ганя. Ну, коли так, то йди. А на дорогу поцілуй мене.
Михайло (цілує її). Ах, моя ти голубко, моя ти перепеличко!… Я лише для тебе й живу. Скажи, чи ти мене любиш?
Петро. Як би не любила, тоб і не вийшла була за вас.
Ганя. Петро добре каже.
Михайло. А коли-б так Іван вернув, чи й тоді не перестанеш мене любити?
Ганя. Й тоді не перестану любити.
Михайло. Ну, так я й спокійний. Піду тепер й довідаюсь, що писар від мене хоче. До побачення, моя голубко! (Цілує й відходить).
Ганя. Господи, прости мені, що я обманюю чоловіка! Я хотіла-б його любити, но коли бачу Івана, серце моє для нього лиш бється. Ах, тату, мамо, чого ви мене присилували йти за другого? Чому ви увірили, що Іван не верне й не ждали на нього? Чи не ліпше, щобим була зістала дівкою, ніж тепер проневіритись чоловікови й втікати з Іваном в далекий світ? Я не можу противитись Іванови, — що він скаже, те й зроблю. Нехай скаже умерти, то й умру.
Петро. Е, так зле не буде, як говориш. Колиб лиш дісталися до тої Гамерики, то й все буде добре.
Іван (відчиняє двері і говорить шепотом). Чи ти вже готова?
Ганя. Готова, готова! Зайди в хату. — Чоловік пішов в село до пана писаря.
Іван. Я й замітив його, як пішов в ту сторону, та й забіг до тебе, щоб поспішила. Пан писар готов нам помішати, хоч я того не боюсь, бо маю й на нього таке, що його убє.
Ганя. Що таке?
Іван. Вчора впали в мої руки папері пана писаря.
Петро. Тоті, що він згубив; а я знайшов?
Іван. Егеж, тоті — тоті. І знаєш про що довідався?
Ганя. Та про що?
