відбувається опівночі проти дня всіх святих. Присутні бувають тільки чоловіки. Парубок мусить вміти читати й записати своє прізвище в книжку громади. Далі йому треба виявити свої здібності, довести, що він вміє поводитись із сокирою, в’язати снопи, спиляти сосну. Окрім того він мусить наточити косу, нав’язати хмизу, вміти звязати сітку і навіть скласти розібраного плуга. Наприкінці треба сісти на осла, щоб виявити вміння їздити верхи. В той момент, як він з нього стрибає, з’являються жінки й дівчата, і йому треба обрати одну з них, яку він обіймає, цілу ніч з нею танцює й проводить додому. З цього часу вважається, що він у праві женитись.
В Бравншвайгу хлопець мусить мати 17 років і піднімати два центнери збіжжя, щоб його прийняли в поколінну верству робітників. Йому дають якесь нове прізвище. У Вестфалії, а також в Бравншвайгу відбуваються парубоцькі походи (процесії, коли вени-водять передягнених і покритих соломою ведмедя або вовка. В Тюрингені та Гесені такі обходи уряджуються на зелені свята.
В Швеції для поколінних верств існують спеціальні назви; в Фінляндії та Естонії відзнакою зрілости визнається вміння їздити верхи й піднімати певної ваги камінь. Парубка також підіймають на руках вгору — „качають“. Нові парубки мають купувати горілку.
Найповніше, здається, збереглися ці звичаї вступу до громади в Магдебурзькій окрузі, в Німеччині. Свята ці відбуваються там найчастіше в суботу коло Мартинового дня і тут також мають у своєму програмі підіймання лантухів з пшеницею, купівлю горілки й т. и. Парубок обіцяє нікому не оповідати про звички й усе те, що відбувається в громаді. Від тих страв, що тоді подають на стіл, дещо залишають для „кішок та собак“ на тарілці. Дуже старовинною формою цього бенкетування було пити пунша ложками із миски, закусуючи медяниками. Парубка залякували тим, що йому доведеться ходити по темному лісі, але він не повинен боятись; одна пісня, що до цього стосується, натякає на привиди,' що мали б його налякати. Такий парубок справді вірив у.далекі подорожі по лісистих країнах, у вогнених драконів на небі, довгохвості планети, або що він ніби чув, як його кликав дикий ловець. Далі йому вбивали в голову шлюбного вірша і він міг вибирати собі дівчину. Все це кінчалось ріжними насмішками й жартами.
В. Бужіель[1]) записав подібні звичаї ініціяцій у косарів у Польщі, що з 1830 до 1892 р. виявили деякі зміни. Парубка, до якого приставляють „отамана“ й „ксьондза“, звуть у цьому випадкові „вовком“. Він мусить працювати на чолі рештки косарів, що утворюють йому труднощі ріжного роду й оточують його навколо. При цьому вони кричать „вовк, вовк“, а наприкінці, коли-б він заморився, то кидають його на землю й б’ють. Потім будують із чотирьох кіе щось подібне до балдахннуоі вкрива-ють його накошеною травою. Там на нього чекають отаман і ксьондз. Йому доводиться на колінях лізти через розкладені там колодки, його ніби-то голять і замазують обличчя чорною фарбою. Далі кладуть йому на голову вінок із квітів і прив’язують як у вовка хвоста. Саджають на солом’яного стільця; він кусається й виє, ніби вовк; потім ведуть його до салиби. Коли поблизу захоплять занадто цікавих жінок і дітей, то їх б’ють ціпками. Прибувши до оселі, парубок не повинен сміятись, говорити, їсти й пити. Пропонують йому одну шклянку води й ставлять на землю, звідкіль треба йому донести її до рота. Потім він має з’ясувати вжиток ріжного струменту в господарстві й одягає свіжу сорочку (відзнака народження). В спеціальній на це свято промові визнають його за достойного для товариства дорослих, він може танцювати з будь-якою дівчиною й женитись. Пісні, що при цьому співають, звязуються з життям вовка в кущах і мають, з другого боку, ясно виявлений соромницький ґрунт. Іспити й тортури кандидата скорочуються
- ↑ Un rite agricole en Pologne, Bull. et mémoires de la Société d’Anthrop., X Série, VI (Paris, 1919).
