підрізує крила, гасить духа й кидає їх в обійми прострації. І може ні з чим іншим порівняти не можна оцього бажання, як з тими змаганнями наших військових прадідів, що перед погрозою смертельної небезпеки знаходили в собі не тільки силу заглянути в обличчя її, а й останнім напруженням волі — „таборовою“ тактикою — вимкнутись з ланцюга її. Коли за часів давно вже минулих користування такою тактикою могло давати щасливі наслідки лише при умові скупченої єдности, одностайности чинів і свідомого напруження волі з підпорядкуванням єдиному керівництву, то й за наших часів, серед небезпек, що загрожують Українській Нації, шукання — зясування цих елементів перемоги буде стояти перед нами, як найактуальніше завдання в загальній програмі нашого військового національного будівництва і як така праця, що від своєчасного переведення її залежати буде сама доля цього будівництва в майбутньому.
Приступаючи до неї, „Табор“ не може, на нашу думку, — не звязати її з іншими галузями національно-творчої праці, бо розглядає її, як інтеґральну частину останньої, а до того остільки важливу, що без здійснення її справа будівництва Української Держави буде непевною, неповною й не забезпечуватиме самих підстав її.
Встановляючи такий звязок, „Табор“ не може не поставити собі завдання зясувати питому вагу військового чинника в будівництві держави взагалі, а української зокрема, бо тільки тоді до цього чинника громадянство поставиться з належною увагою та сторожкістю.
