переступає межі державної доцільности, там захитується й внутрішня сила армії — її єдність та дисципліна.
Історія і чужих народів, і нашого власного дає чимало повчальних прикладів фатального впливу на армію від зіґнорування політичними партіями цих принціпів, що в дальшому свойому розвитку льоґічно допроваджують до розбиття національної консолідації, а зокрема на військовому ґрунті — до загублення армією відпорної сили супроти чужинця-ворога.
Коли наявність в суспільно-політичному житті держави подібних явищ виснажує моральну силу армії й розкладає її, то навмисні, усвідомлені, мовляти б, змагання політичних партій чи окремих осіб зробити армію знаряддям для своїх еґоїстичних цілей, тягнуть за собою ще гірші наслідки. Навіть в тих випадках, коли щастить цього досягти, такі „осягнення“ здебільшого бувають непевними й недовготревалими, бо витворюють анальоґічні прецеденти, викликають наслідування, а часом доводять до того, що й самі партії чи амбіціозні особи стають сліпим знаряддям в руках розбурханих військових партій, гуртків і „заговорників“. Не кажучи вже про клясичний приклад колишньої Великої Римської Імперії, що її всесвітня могутність занепала між іншим і через боротьбу військових партій та „заговорників“, і колишня Перська Держава загубила свою велич через те, що експерименти окремих честолюбців з використанням військової сили для своїх плянів захоплення влади, розкладали цю силу й робили її нездатною до оборони держави.
В історії нашій, поминаючи взаємну боротьбу за „столи“ та „волості“ українських князів, що доводила до знесилення Великої Україн-
