певних кругів громадянства починає давати нарости почуття страху й огиди до війни, тенденція до уникнення військового обовязку, „шкурництво“ і інші нездорові, еґоїстичні явища, що під бучними гаслами „перекування мечів на рала“, всесвітніх арбітражних комісій або перекручених заповідів христіянської віри прикривають здебільшого простацькі вигоди персонального животного еґоїзму і, як вірно зауважує один з героїв романа Г. Уолеса „породжують лінь, байдужність, розбещеність, жагу до наживи і еґоїстичні нахили“. Серед молодого несконсолідованого громадянства українського, діткнутого розкладовими впливами ніби мирного („війна проти війни!“), а на ділі безоглядно-завойовницького — в найогидливішому значінні слова — комунізму такі нахили довго ще після занепаду його будуть давати себе знати, як давали вони себе відчувати в недавно минулі часи (1918–1920 р.р.). Супроти такої пропаґанди мусять бути висунуті науково-умотивовані оцінки війни, як найбільш творчого в житті народів чинника, що за його допомогою орґанізуються нації в держави, досягають тревалої суверенности, увіходять в силу, витворюють матеріяльні та духові цінності, переходять через іспити, на яких випробовують свою життєздатність та силу опору проти зовнішньої небезпеки, не кажучи вже про значіння війни, як джерела, що з нього пливуть найвищі вартості людського духу — лицарство, самопожертва, солідарність, буйна творчість, — або як соціяльно-педаґоґічного знаряддя для виховання найчисленніших людських зєднань, що утворюються і підпорядковуються єдиній волі для осягнення великих цілей.
Напрямні, з яких можна виходити, освітлюючи науково проблєму війни, можуть бути ріжні,
