того тонуть в переважній кількості покликаних мобілізацією. Коли воєнно-технічні знання у мобілізованого можна відновити коротким повторним навчанням, то психольоґічні передумови доброго бійця технічними вправами реставрувати значно тяжче, а часто й неможливо, коли він не принесе їх з собою, іншими словами кажучи, коли він, в умовах перебування в резерві, на цивільному стані, не схоронить його в собі як ту іскру, що в полумя розгорається під першим подувом вітру війни. Плекати цю іскру в душі народу уважно — невпинно — означає тримати руку на живчику оборонного інстинкту нації. Це завдання осягається цілокупністю державно-виховних заходів і відповідної праці громадянства, що утворює належну атмосферу для цього і постійно підживляє соки, що з них живиться „воєнний дух“ нації. Вільне військове слово і його орґани виконують в цій справі не останню ролю. Ще більш відповідальною стає вона в наших умовах з огляду на ті збільшені вимоги, що ставить до них проґрама національно-державного будівництва, яка вимагає приспішеного напруження праці й ріжноманітного матеріялу для завдань будівництва. Ті, що морально відповідають за якість і силу впливу української військової думки на громадянство, ніколи не повинні забувати ваги „воєнного духа“ на долю нації. Там де він пригасав, слабнув або счезав, — приходила прострація, пригноблення; нації легко ставали здобиччю в руках сусіда-чужинця взагалі, що перевищував їх силою свого військового духа. Не дурно такий глибокий знавець психольоґічних чинників війни, як згаданий нами Лє Бон завважує: „в той день, коли цей дух счезне (у народа), йому немає чого більше губити!“
