боке. У націй морально здорових, життєздатних, як і в окремих одиниць її, а тим більше військових, воєнні невдачі не стають джерелом прострації; навпаки — відограють ролю того ферменту, що підносить, викликає бажання направити лихо, „взяти реванж“ за нього. На цьому психольоґічному ґрунті зокрема серед військових кол даної нації виростає бажання студіювати причини, що призвели до невдач і шукати найкращих засобів для витримання воєнного іспиту на майбутнє. Згадка з воєнної історії тої ж таки Франції і тут буде не зайвою для нас. Війна її з Німеччиною в 1870 р. скінчилася великим нещастям для неї. Але діткнуте й ображене в своїй гідності національне почуття не могло примиритися із зневагою. Спеціяльно в армії почалася напружена праця й плекання „духа реванжу“, що було не бундючним тільки й не тільки аґітаційним явищем, ні, воно йшло в парі з розумною систематичною працею шукань, удосконалення, що почало, в багатьох відношеннях, дорівнювати високому рівневі німецької військовости, а девчому викликати навіть з боку Німців певну сторожкість і побоювання. Перемога французів в 1918 р., при всіх інших сприятливих умовах, стала можливою, завдяки тому, що період від 1870 по 1914 рр. не був змарнований французькою армією, а, навпаки, доцільно використаний нею.
Не дарма про французьку воєнну доктрину кажуть, що вона „народилася в нещасті поразки (1870 р.), а її хрестним батьком були непевність і розпач“ (Режіналь Канно).
Чи не відчує Українець, особливо військовий, анальоґії між ситуацією, що ми в неї попали після 18 листопаду 1920 р. і тими обставинами, що випали на долю Французів в 1870 р. і чи не прокаже ця анальоґія нашим патріотичним вій-
