ськовим колам напряму для їхньої праці в імя світлого майбутнього? Аджеж і серед наших рядів розпач опанувала слабодухів, а для морально здорових і національно свідомих була і є стимулом до творчої праці й шукання шляхів для направи! А в звязку з цим, чи не виступить виразною і відповідальною та роля, що випадає воєнним письменникам у виконанні ними патріотичного обовязку спеціяльно в ці, переходові, часи? Той, для кого патріотизм не є „празнична одежина“, а „труд тяжкий — гарячка невдержима“ (І. Франко), не може не витягти з цього висновків, що зобовязують до праці і стимулюють її.
Матеріялу для неї є досить. Те, що з нашого власного, воєнного досвіду ми зуміли, чи встигли зафіксувати, рішуче не вичерпує його. Опрацьовані нашими відповідальними кругами схеми військової орґанізації „статути“, деякі законодатні новелі, що відносилися до військової справи, і нарешті, початки літературних моноґрафічних праць, присвячених оглядові і оцінкам наших недавніх операцій, лише в невеликій частині виявили багатий скарб, що ховається в цьому досвіді і що вимагає дальшої дослідницької та конструктивної праці над собою.
Та й те, що вже вилилося в певні норми, вимагало б перевірки, з огляду на спішність праці, з якою вони були зафіксовані. Зокрема була б дуже потрібною оцінка наших „статутів“ з зазначенням моментів неузгіднених та встановлення гармонії між ними. Такої ж перевірки вимагають і орґанізаційні схеми нашого військового Управління, на яких відбились намули переходових моментів і випадкових політичних впливів, від чого їх треба увільнити, сконструувавши найдоцільніші, що відповідали б нашим національним інтересам та майбутній обороні.
