селян просто мутніли очі, забивались памороки і як вони робили дурницю за дурницею.
Ніякі докази, ні мої ні гайдамацькі, що такий поділ некорисний для села, до нічого не доводили, бо це була психоза поділу — майже грабунку, який очевидячки був селу прищеплений, чи не самим паном управителем і його донькою.
Прикінці пан управитель мав сміливість нахабно зажадати від мене підтвердження полковою печаткою факту поділу і того акту, який він мав про поділ списати.
Ми проходили низку сел, де панувала ця біда поділу. Бачили порожні панські будинки, мягкі меблі в хатах і дзеркала в клунях, расовий товар у вузьких брудних стайнях селян, розкішні коні, що зашолоділи від недогляду. Майже скрізь і завжди ініціяторами цих поділів були або управителі, або панська челядь, або ж „інструктори“ зпоміж розаґітованого селянства.
Третім типом сіл були ті, де панські маєтки просто пограбували та знищили. Треба зазначити, що такі села найчастійше можна було зустрінути при залізницях та тих великих шляхах, якими пересувалися ґрупи дезертирів з армії. Ці дезертири були часто головними орґанізаторами та виконавцями грабунків.
Знову таки довелося бачити місце такого грабунку в містечку Фастовець.
Із штабу Запоріжського Загону прийшло повідомлення, що мовляв, у це містечко прийшов якийсь відділ, який є нібито відділом армії Муравьова, надісланий навперейми загону. Наказувало воно перевірити ці відомосте, та коли це правда, задержати
