русі коло Столпців. Але і цього було досить для наляканих і спантеличених бідолах та вони горяче взялись до демобілізації, так горяче, що 12-го в ночі вийшов перший ешелон демобілізованих.
Демобілізація йшла гладко; морока була тільки зі складами та возами, яких не хотіли панове „ополченці“ здавати, а все вимагали відправити з собою. Справді було за що змагатися: чого тільки не було в тих складах. Ми, фронтовики західного фронту, що жили на сочевиці та оселедцях, не уявляли собі, що може бути така розкіш на задах „Особой Армії“, в яку входила вся ґвардія і упривілеєні частини. Яких там не було консервів, витребеньок! Не диво, що „ополченці“ не дезертерували і були „надією порядку“, і скажемо сваволі задів армії. Тому то тепер вони, щоби не воювати — демобілізувалися, але все ж хотіли забрати з собою „центр імущества“ в порядку воєнної диктатури.
Десь коло 10 години вечером залізничники повідомили, що через стацію Охотниково проходить потяг, повний „салдатів“, який виглядає на впорядковану військову частину. Мабуть, що це карна експедиція зі Сарнів, бо російський командант стації дістав наказ пропустити цей потяг без затримки.
Прийшлося негайно заалярмувати перетомлених гайдамаків, що повлаштовувались вже на відпочинок на стації та вийти до виємки перед семафором ляскаючи зубами від холодного вітру зі снігом в дожиданню на потяг.
Потяг на даний сиґнал спинився. Його вмент обскочили гайдамаки. Та показалось, що у возах спокійненько спав розброєний українізований полк, здається 58. дивізії, що невдало хотів
