— Яка розвага? тут розвага нї на що не придасть ся, — сказав Американець, здвигнувши плечима, — атже машиність впевнив нас, що переїдемо!
— Ну, — добре, — говорив Паспарту, — нехай і так, що переїдемо, але чи не було би обережнїйше…
— Що? обережнїйше? — крикнув полковник Проктор, котрого се слово незвичайно розгнївало. — Говорять же вам; з найбільшою скоростию!
— Знаю… розумію… — повтаряв роздразнений Паспарту, що не давали єму докінчити, — але оно було би, коли вже не обережнїйше, єсли вам се слово не подобає ся, то бодай о много природнїйше…
— Хто? як? що? — відозвались нараз голоси з усїх боків. — Що той хоче з якимсь своїм: природнїйше?
Ті крики так збили Паспартута з пантелику, що бідний Французище не знав вже до кого має говорити.
— Боїте ся? — запитав єго полковник Проктор.
— Щоб я бояв ся! — крикнув Паспарту. — Ну, про мене! Я їм покажу, що Француз може так само по американьски робити як і они.
— Всїдати, всїдати! — накликував кондуктор.
— Так, всїдати — повторив Паспарту — до ваґонів і то зараз! Але я все при тім стою, що се було би о много природнїйше, єсли би подорожні перейшли насамперед пішки через міст, а поїзд щоби опісля їхав!…
Але сеї розумної замітки нїхто вже не слухав і певне що нїхто не був бу єї признав розумною.
Подорожні знов повсїдали, а Паспарту всунув ся в свій кутик, не сказавши й слова про се, що стало ся. Пан Фоґ грав безнастанно з своїми партнерами віста.
Льокомотива сильно засвистала. Машинїст цофнув насамперед поїзд о милю назад, так як той, що
